Read the article in the original: https://ukranews.com/ua/interview/3201-majstrynya-petrykivskogo-rozpysu-ganna-chekodanova-koly-ya-malyuyu-navkolo-styhaye-vijna
Її роботи зберігаються у приватних колекціях по всьому світу. Ганна Чекоданова – мисткиня, що пише у старовинному українському стилі Петриківського розпису. Під звуки повітряної тривоги, серед зруйнованих буднів війни, вонастворює витончені візерунки, що несуть душевний спокій і віру в красу. Її роботи не просто милують око — вони ніби зупиняють час, дозволяючи побачити Україну такою, якою вона є у своїй душі: сильною, глибокою, квітучою. Мистецтво Ганни — це не лише краса, а й внутрішній фронт, де вона бореться за тишу, за пам’ять, за життя.
Ганно, з чого почався ваш шлях у Петриківському розписі?
Чесно кажучи, це була любов з першого погляду. Мені було десять, коли я побачила розпис у подружки — і подумала, що це найпрекрасніше, що я коли-небудь бачила. Захотіла навчитися. Потрапити на навчання було непросто — група вже була набрана, але я була вперта. Я прийшла. І залишилась. Вже перша моя робота здобула перше місце на дитячому конкурсі. І далі всі мої роботи отримували найвищі нагороди. Це тільки підкріпило мою впевненість, що я на своєму місці.
Ваші роботи мають впізнаваний стиль. Як вважаєте, що саме приваблює людей у Петриківському розписі сьогодні?
Це мистецтво щире, живе, воно йде від серця. Петриківка — це не просто орнамент. Це мова. Через неї можна розповісти про радість, біль, пам’ять, любов. Люди зараз дуже втомлені, виснажені емоційно, і їм потрібно щось світле, справжнє. А цей розпис — як оберіг. Недарма ж його внесли до списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО — бо це наше, унікальне, те, чого більше ніде в світі немає.
Ганна Чекоданова, майстриня петриківського розпису
Чи ви пам’ятаєте, коли ваше мистецтво вперше вийшло за межі студій і конкурсів?
Так, звісно. Ще під час навчання в університеті мої роботи почали з’являтися в сувенірних крамницях у центрі міста. Це був перший крок до ширшої аудиторії. Але справжнім проривом став 2012 рік, коли в Україні проходило Євро з футболу. Саме тоді майже всі мої роботи в крамницях розкупили — і це було неймовірним переживанням. Я не очікувала такої уваги. У той момент я вперше по-справжньому усвідомила: петриківка — це не просто декоративне мистецтво, це мова, яка може бути зрозумілою та близькою людям з усього світу.
Ви залишилися в Києві підчас війни. Як вам вдається продовжувати творити у таких умовах?
Спочатку я не могла нічого робити. Просто сиділа і слухала вибухи. Є дні, коли руки не слухаються, коли тиша після вибуху страшніша за сам вибух. Але потім зрозуміла, що або я почну малювати – або зламаюсь. І знову взяла пензлик. Коли я малюю, навколо стихає війна. Це стало моїм способом зберігати внутрішній спокій. І не тільки мій — люди, які бачать мої роботи, кажуть, що їм легше на душі. Я створюю світ, у якому немає страху, є лише краса, природа, життя. Це мій спосіб вижити, і одночасно – підтримати інших.
Як війна вплинула на ваше мистецтво? Чи змінилися теми, кольори?
Безумовно. З початком війни я по-іншому подивилась на власну творчість. Стала більше працювати з символами, повернулася до глибинних, прадавніх мотивів, які мають силу оберегів. Синьо-жовта гама стала для мене не лише візуальним вибором, а й потужним внутрішнім жестом. У кожному мазку — більше змісту, більше серця. Це вже не просто декоративний розпис — це мова, через яку я говорю з тими, хто втрачає, чекає, бореться, сподівається. Ось — кілька моїх перших робіт, створених вже після повномасштабного вторгнення. Вони невеличкі, бо сил зовсім не було. Тоді ще тремтіли руки, але саме ці роботи й досітримають мене, досі додають мені сил.
Роботи Ганни Чекоданової
Що для вас значить Петриківський розпис сьогодні?
Це не просто техніка. Це частина нашого генетичного коду, наша пам’ять, наша пісня. Це мова, якою українці розповідають світові, хто ми є. У час війни це стало ще важливішим. Я хочу, щоб люди бачили: попри біль, ми здатні творити красу.
Яке ваше найбільше бажання?
Щоб ми всі дочекалися перемоги. Щоб до мого дому повернулася тиша, не та,що після вибуху, а тиша спокою. І щоб кожна дитина в Україні могла взяти в руки пензлик, а не телефон з повітряною тривогою.